Сучасні українські батьки, яким зараз тридцять-сорок років, виховують дітей, керуючись досвідом власного дитинства в 90-х роках. Психологиня Катерина Гольцберг зазначає, що це покоління не має права використовувати власне важке минуле як виправдання для своїх методів виховання.

Діти дев'яностих — це не ті, хто народився в ті роки, а ті, хто вже пізнавав світ через призму черг, ваучерів та повної дезорієнтації дорослих. Їм було від п'яти до чотирнадцяти років, коли вони були свідками хаосу, коли їхні батьки були змушені виживати, торгуючи прасками в Польщі чи відкриваючи відеопрокати.

За ностальгійною картинкою «дворового» дитинства з електронною грою «Ну, постривай!» та тамагочі ховалася сувора реальність. Це був час ризиків, перестрілок та відсутності стабільності, що сформувало специфічний характер і ставлення до безпеки у наступному поколінні.

Сьогодні ці люди привнесли у своє батьківство дві радикально протилежні моделі поведінки. Одні вимагають від трирічки знання англійської мови, намагаючись компенсувати власні втрачені можливості, тоді як інші вважають ремінь найкращим інструментом «загартування» характеру.

Головна думка фахівців полягає в тому, що розуміння причин, чому ці люди стали саме такими, є ключем до покращення стосунків у сучасних українських родинах. Визнання впливу минулого дозволяє уникати повторення травматичних сценаріїв та будувати здоровіші відносини з дітьми.