Як Україна має інтегрувати ветеранів: два сценарії післявоєнного життя

Коли говорять про вихід із війни, зазвичай уявляють підписання угод чи зміну ліній фронту. Але справжній вихід починається після: як держава повертає мільйони людей із фронту в нормальне життя і що вона їм пропонує замість конфлікту. Про світовий досвід та виклики, які стоятимуть перед Україною, розповідає колишній заступник голови СБУ Віктор Ягун.

Перший показовий сценарій — умовно американський. Наприкінці Другої світової війни в строю перебувало близько 12 мільйонів американських військових, а загалом через війну пройшли понад 16 мільйонів. Це була гігантська маса людей, які одночасно мали повернутися в економіку. Ризики були очевидні: перенасичення ринку праці, падіння військових замовлень, ризик економічного спаду — класичний післявоєнний сценарій.

Але держава зіграла на випередження. Закон G.I. Bill не просто «допоміг ветеранам» — він дав їм траєкторію. Освіта, професійне навчання, доступне житло, кредитні інструменти для бізнесу, підтримка під час пошуку роботи. Ветерана не залишали сам на сам із ринком — його системно вбудовували в нову економіку. Результат був системний. Мільйони ветеранів отримали доступ до освіти, будівництво та споживчий сектор отримали потужний імпульс, а сам G.I. Bill став одним із фундаментів розширення повоєнного середнього класу.

Ветерани не стали проблемою — вони стали одним із драйверів економічного зростання. Другий сценарій — Веймарська Німеччина після Першої світової. Там також були мільйони демобілізованих, але держава виявилася політично слабкою, ресурсно обмеженою і не змогла створити ефективний механізм їхньої інтеграції в мирне життя.

Люди поверталися в країну з кризовою економікою, високим безробіттям і відсутністю перспектив. З'являлося відчуття поразки і несправедливості, формувався запит на реванш. Частина ветеранів не інтегрувалася в цивільне життя, а зберігала військову ідентичність. На цьому ґрунті виникали парамілітарні формування. Держава не лише не змогла їх ліквідувати, а й частково використовувала їх у власних інтересах, фактично розмиваючи монополію на насильство.

Упродовж наступного десятиліття, особливо на тлі нових економічних криз, це середовище стало одним із джерел радикалізації та реваншистської політики. Як діятиме Україна — це не питання моралі. Це питання управління. Україна після війни опиниться десь між цими двома моделями. У нас не буде ресурсів США 1945 року, але й не буде повного колапсу, як у Веймарі. І саме тому помилки тут будуть особливо дорогими.

Головне, що треба зрозуміти: ветеран — це не соціальна категорія. Це стратегічний ресурс держави. Люди, які пройшли війну, мають досвід, дисципліну, суб'єктність і низьку терпимість до несправедливості та неефективності. Їх не можна просто «повернути додому» і виплатити гроші. Це не працює. Ключове завдання — не компенсація, а зрозуміла траєкторія життя після війни. Освіта і перекваліфікація мають бути не пільгою, а системною політикою — з чіткою прив'язкою до секторів із майбутнім попитом: інженерія, енергетика, будівництво, безпека, технології.

Житло — не просто соціальна допомога, а інструмент стабілізації: людина з домом значно краще інтегрується в економіку і суспільство. Економічна інтеграція важливіша за будь-які виплати. Доступ до кредитів, можливість запуску власної справи, участь у державних і відновлювальних проєктах — це створює майбутнє, а не разові гроші, які швидко зникають і залишають розчарування. Частина ветеранів природно залишиться у секторі безпеки — і це нормально. Але принципово важливо, щоб це відбувалося виключно в рамках держави. Україна не має права допустити появу «сірих зон» зі зброєю та автономними структурами. Монополія на насильство має залишатися жорстко в руках держави.

Окремий блок — психологічна реінтеграція. Це не гуманітарна опція, а питання функціональності системи. Ігнорування цієї теми неминуче створює довгострокову соціальну напругу. Але найбільший ризик — навіть не економічний. Найнебезпечніше — це розрив очікувань. Якщо людина повертається з фронту і бачить ту саму корупцію, ту саму несправедливість і відсутність перспектив — вона не буде адаптуватися. Вона почне змінювати систему. І тоді питання виходить за межі соціальної політики. Післявоєнна стратегія щодо ветеранів — це не про «соціалку». Це про безпеку держави. США інвестували у своїх ветеранів — і отримали економічне зростання та розширення середнього класу. Веймарська Німеччина не змогла інтегрувати фронтовиків — і отримала радикалізацію. Україна має шанс зробити правильний вибір. І ціна цього вибору визначатиме не тільки економіку, а й стабільність держави на десятиліття вперед.