8 травня Україна разом із Європою вшановує День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Про переосмислення цієї дати, радянський культ «побєди», сучасну російську агресію та історичну пам’ять в ефірі Армія FM говорив офіцер Хорунжої служби 2 корпусу НГУ "Хартія" та історик Вахтанг Кіпіані. — Що для вас особисто означає 8 травня — як для історика і як для військового?

— Це дуже складна дата і, чесно кажучи, непрості роздуми. З одного боку, це день, коли ми маємо згадати мільйони людей, які загинули від рук двох тоталітаризмів, що прийшли на українську землю — нацистського і радянського. Масштаб тієї трагедії досі важко осягнути навіть на тлі нинішньої війни.

Сьогодні світ бачить нашу трагедію, але тоді жертв було незрівнянно більше. І цей мартиролог — військових, цивільних, знищених родин — досі не до кінця осмислений. З іншого боку, українці не були тими, хто визначав політичні підсумки тієї війни.

Ми боролися на своїй землі за власну свободу, але світ здебільшого не хотів цього помічати. І тому для багатьох українців 8 травня 1945 року не стало днем миру. На Правобережжі, на Західній Україні боротьба тривала ще роками.

Українські патріоти продовжували чинити спротив — уже новій радянській окупації. Для мене символами цього спротиву є і невідомий солдат — селянський син десь із Бережанщини, і командир УПА Роман Шухевич. Це люди, які, можливо, програли окремі битви, але не програли своєї війни.

І сьогодні ми фактично продовжуємо цю боротьбу — знову на своїй землі, знову проти імперського зла. — Україна поступово відходить від радянського культу 9 травня. Чому це важливо?

— Тоталітарні практики треба не просто залишати в минулому — їх потрібно свідомо переосмислювати і змінювати. Я ще пам’ятаю радянські святкування 9 травня. Уже в 70–80-х роках для багатьох ветеранів це була радше партійна формальність.

Справжні фронтовики часто не хотіли брати участь у демонстраціях. Вони тихо збиралися з побратимами, випивали чарку за загиблих, плакали на могилах. Це була їхня особиста, жива пам’ять.

Іноді ця правда проривалася навіть у кіно — у фільмах, які показували не пафос, а біль війни. Сьогодні ж для України цілком природно вшановувати завершення Другої світової разом із Європою. Саме 8 травня, коли для більшості світу війна завершилася.

Так, для українців це не був абсолютний мир. Але ми можемо й повинні приєднуватися до європейської культури пам’яті — без імперських міфів, без культу війни, з акцентом на людину і її жертву. Бо ми говоримо про понад 12 мільйонів українських жертв — приблизно 4 мільйони військових і близько 8 мільйонів цивільних. Цю ціну не можна забувати і зводити до лозунгів про «велику перемогу».

— Радянський Союз побудував навколо цієї дати культ перемоги. Чому це сталося? — Я б усе ж розділяв радянську модель пам’яті й сучасне російське «побєдобєсіє».

Те, що ми бачимо сьогодні в росії, — це вже окремий, доволі огидний культ, сформований у російській федерації. У Радянському Союзі все ж існувала певна спроба балансу: мовляв, народ зазнав страшних втрат, а партія привела його до перемоги. Це теж була маніпуляція, але не така відверта, як зараз.

До речі, сам культ масштабного святкування 9 травня з’явився лише у 1960-х — через два десятиліття після завершення війни. Це було політичне рішення, пов’язане, зокрема, зі спробою Брежнєва заручитися підтримкою ветеранів. Сьогодні ж у росії справжніх ветеранів майже не залишилося.

На трибунах поруч із путіним часто сидять люди, які не мають прямого стосунку до Другої світової: ветерани радянських окупацій, представники каральних структур, спадкоємці НКВС і КДБ. Вони не мають морального права символізувати ту перемогу, за яку заплатили життям мільйони людей. Але у нас зараз йде своя війна за незалежність.

І цей ворог не менш жорстокий і страшний, ніж той, який напав на Україну у вересні 1939 року, а потім напав у червні 1941 року. — Наскільки доречно сьогодні порівнювати російський режим із нацизмом і фашизмом? — Мені здається, що не треба нічого порівнювати.

росія — це окреме явище, яке творить зло просто зараз. Ми бачимо депортації українських дітей, фільтраційні табори, репресії на окупованих територіях. Ми бачимо знищені міста, стерті архіви, спалені пам’ятки культури, зруйновані цвинтарі.

Мільйони людей стали вимушеними переселенцями. Сотні тисяч загинули. І це відбувається не в підручниках історії — це відбувається зараз, у Мелітополі, Бердянську, Луганську, на всіх окупованих територіях, де триває примусова денаціоналізація українців.

Тому не потрібно шукати історичних аналогій. Треба дивитися правді в очі. — Чи достатньо світ робить для того, щоб зупинити цю війну?

— Ні, недостатньо. Ключик від кінця цієї війни лежить у Кремлі. Саме там ухвалене рішення про агресію, і саме там має бути зламана воля до продовження війни.

Світ має багато інструментів: жорсткіші санкції, посилення військової допомоги Україні, підтримка нашого європейського та євроатлантичного курсу. Є десятки конкретних кроків, які можуть наблизити мир. Головний урок Другої світової полягає в тому, що агресора потрібно зупиняти, а не намагатися примусити до поступок жертву.

Україну не можна примушувати до миру через капітуляцію. Примушувати треба того, хто цю війну розв’язав. Поки у світі існують імперіалістичні держави, як-от росія чи Китай, загроза нових воєн нікуди не зникне.

Але це не означає, що ми маємо змиритися. Навпаки — це означає, що діяти треба вже зараз.