Матерям в умовах «повномасштабки» треба ще більше дбати про безпеку своїх дітей Діти, народжені під час повномасштабної війни, ще не бачили життя в мирній країні. І їхні мами змалечку привчають бути відповідальними за своє життя і здоров’я.Маленька Катруся Кривогуз народилась 14 липня 2022 року, у день жорстокого російського обстрілу Вінниці.

Торік війна забрала у неї рідного батька, який виконував бойове завдання.Як це – виховувати дитину, коли навколо стільки горя, загроз і викликів, для I-VIN.INFO розповіла вінницька журналістка, відповідальна секретарка Вінницької обласної організації Національної спілки журналістів України Аріна Кантоністова (Кривогуз). «Катруся народилась перед світанком 14 липня, а вже зранку оголосили тривогу, і ми з лікарні рушили у сертифіковане укриття, що знаходилось біля лікарні.

Завдяки цьому вибухів ми не чули, але перебувати в бомбосховищі в перші години народження – це не те дитинство, про яке ми мріяли з моїм чоловіком. Олег ледь добрався до нас з дому, дуже хвилювався, як ми з донечкою почуваємося. У місті тоді було пекло, стільки людей загинуло (внаслідок ракетного удару загинуло 29 людей – ред.).

Йому тоді дали коротку відпустку, щоб зміг побачити нашу донечку», - згадує Аріна. Дружина захисника Жінка завжди чекала свого чоловіка з війни. За майже 9 років шлюбу разом вони були лише під час його відпусток.

Олег Кривогуз мав такий фах – бойовий розвідник. «Я знала, за кого виходила заміж. Що маю чекати.

І знала, що можу його втратити будь-якої миті. Але до втрати не можна підготуватись. А це дуже боляче, це ніби не стало частини тебе самої.

Всередині утворилась прірва, яка ніколи не зменшиться. Просто я знаю, що маю жити з усвідомленням цієї прірви. Рухатись далі і зробити все, щоб донечка вміла будувати своє життя так, щоб бути впевненою у майбутньому.

Дбати про перспективу, мати завжди план А і план Б», - переконана Аріна. «Я ніколи не брешу доньці. І про загибель її батька сказала правду» Повідомити доньці про загибель її батька, який був для дитини цілим Всесвітом, довелось, коли вона запитала, «чому татусь так довго не телефонує».

Кількаденні перерви у спілкуванні траплялись, коли Олег виходив на завдання. Цього разу Аріна сказала доньці: «Він тепер ніколи не зателефонує. Ми його не побачимо, не почуємо, не зможемо доторкнутись».

Катруся подивилась мені в очі і запитала: «Він загинув? ». Я ніколи не брешу своїй дитині, це беззаперечно правило, і я відповіла: «Так».

У доньки сталась істерика. Раптом я збагнула, що цей крик і плач може перерости у щось більш страшне, що не варто давати дитині «виплакатись», взяла на руки, пригорнула до себе і почала пояснювати, що, на жаль, таке трапилося. На жаль, ми нічого не зможемо більше змінити.

Але татко, він біля нас, він у наших серцях. Він на хмаринці, він зараз ближче до Бога. Він зможе давати нам якісь знаки.

Нам тільки треба уважно спостерігати. «Тато завжди буде тебе любити, кожної секундочки, де б ти не була. Тато, його любов, вона буде присутня завжди біля тебе».

І донька заспокоїлася, я навіть не знаю, як це сталося. Потім, коли вийшли на вулицю, нам траплялись хмаринки, схожі на смайли. Я говорила, що тато на цих хмаринках, спостерігає за нами: «Дивись, що він там робить?

» - «Він нам посміхається». Оця присутність Олега відчувається постійно, відбуваються дивовижні, майже містичні речі. Ми знаємо, що він оберігає і захищає нас».

Пам’ять про тата для Катрусі – це про відчуття любові та присутності. «Війна або ламає людину, або формує характер і внутрішню силу» Важкий період переживання втрати викристалізував впевненість, що ми самі творці свого життя. «Зараз хочу цю впевненість прищепити доньці.

Коли йдеться про втрату, дуже важливо не робити із себе жертву, мовляв, пожалійте нас, бідних, ми залишились без тата. Навпаки, ми розуміємо, що маємо стати оборонцями свого життя. Я вчу дитину елементарним безпековим правилам. А донька, в свою чергу, питає: «А чому ця людина не подивилася ліворуч, а потім – праворуч, коли переходила вулицю?

», і я зауважую, що, можливо, вона замислилась, можливо, її батьки цьому не навчили, а, можливо, не хоче. Допитливість і уважність Катрусі зауважують й виховательки в дитсадку, кажуть, що донька помічає усе важливе, що стосується правил безпеки», - розповідає Аріна. За її словами, кожен має нести відповідальність за своє життя.

А брати відповідальність у нас не всі вміють, і не всі хочуть. «Гуртки – не про «суперзірку», а про дисципліну, впевненість та навички самозахисту» «Нещодавно Катруся пішла на карате. У нас, взагалі, розписані всі дні тижня, щодня у Катрусі є гуртки.

Вони недовготривалі, по пів години, але вони дають змогу усю дитячу енергію направити в правильне русло. Донька має хист до малювання, у неї це від батька. Але й на інші заняття ходить залюбки.

Дитина знає, що ці заняття допоможуть їй у житті, що вони дають вміння та навички, які будуть корисними у подальшому», - наголошує Аріна. Донька вже виступала на великій сцені. Це, як переконана Аріна, формує характер, сприйняття світу і себе в цьому світі: «Таким чином дитина здобуває безцінний досвід, вміє комунікувати зі всіма і в різних обставинах.

Якось трапився неприємний епізод у міському транспорті, коли троє 15-річних дівчат образились на моє зауваження до Катрусі: «Ось подивимось, хто перший поступиться тобі місцем, бо ж ці місця для людей похилого віку, людей з інвалідністю, пасажирів з дітьми та вагітних». Вони обурювались, що теж діти, згадували про свої права і зауважили, що школа однієї з дівчат зазнала обстрілу у Харкові.

А я навмисно не згадала, що Катруся залишилась без батька. Хоча могла. Однак, тоді ми б опинились в позиції жертви, а я не хочу, щоб Катруся перебувала в такій позиції.

Я завжди їй кажу, що ми самі оборонці свого життя. І самі створюємо своє майбутнє! » Крім того, дитині треба розуміти, що в житті будуть траплятись різні люди, різні обставини, і треба вміти достойно вийти з будь-якою ситуації, переконана Аріна.

Тому багато пояснює доньці про те, як облаштований цей світ. «Виховувати дитину під час війни – це, в першу чергу, самодисципліна» «Донька розвивається і дорослішає щодня, щогодини. Я бачу цей прогрес і мені вдивовижу навіть, як діти стрімко розумнішають.

Тому їм треба давати багато любові, яка не тільки зігріє, а й дасть силу і впевненість. Дитина має це відчувати. В умовах війни це дуже важливо.

Виховувати дитину під час війни – це, в першу чергу, самодисципліна. Адже як я зараз буду себе поводити, себе транслювати – це її світосприйняття на майбутнє. Якщо мама панікує – дитина буде панікувати і тривожитися.

А якщо мама впевнена і знає, що робить – і дитина буде впевненою. Мама може боятися, скільки завгодно. Головне – не показувати цього», - підкреслює Аріна.

В цьому й полягає головний принцип виховання, каже Аріна: дитина зчитує емоції батьків. Якщо мама спокійна, дитина почувається в безпеці. «Якщо ти зможеш убезпечити себе, ти зможеш убезпечити того, хто поруч з тобою» «Також дуже важливо навчити дитину не піддаватися діям «натовпу».

Умовно, «робити, як усі». Я вчу Катю: «Ти не маєш робити те, що роблять всі. Ти маєш робити те, що тебе буде убезпечувати.

Це пріоритет. І якщо ти зможеш убезпечити себе, ти зможеш убезпечити того, хто поруч з тобою». І це працює.

Я бачу, що донька сама дотримується правил і піклується про інших. Мені дуже цікаво спостерігати, коли вона веде менших за себе дітей. Робить зауваження: «По люкам не ходимо, дивимось наліво-направо, не смітимо».

А ще дуже показовим був момент в дитсадку під час тривоги, коли Катруся не взяла в укриття свою ляльку. Почала плакати: «Я без неї не піду в укриття, як я її залишу саму в групі? ».

Мені здається, лялька – це як уособлення її дитини. Саме тому вона так хотіла її захистити», - розповідає Аріна. За іі словами, діти транслюють те, що відбувається з ними вдома.

Це просто лакмус. Кожна дитина повторює те, як її родина ставиться до своєї дитини та до свого оточення. І атмосфера у родині – рівень поваги, емпатії, відповідальності – дзеркально відбивається на дитині. «Війна – це погано, але якщо ми живемо зараз в цих реаліях, маємо рухатися далі» Війна загострила проблему психологічного стану всього суспільства: люди живуть у постійній травмі, тривозі й емоційній напрузі.

«Війна змінила усіх. І діти, народжені під час війни, по-іншому сприймають деякі звичні для нас речі. Приміром, донька бачить такі видовжені хмаринки і питає: «Це шахеди чи ракети?

» Саме у таких реаліях ми живемо. Так, війна – це дуже погано, це жахливо. Але попри це ми маємо рухатися далі», - наголошує Аріна.

Війна змушує батьків жити за чіткими алгоритмами безпеки: тривога – укриття, продумані маршрути, «безпечний простір» для дитини. «Відповідальність за себе й інших – ключова риса, якої зараз бракує суспільству. На жаль.

А ще гірше, що на війні ми втратили цвіт нації. У перші дні «повномасштабки» воювати пішли найкращі люди, - зауважує Аріна. - Скажу так: не обов'язково бути патріотом, щоб бути відповідальним за себе, за свою родину, за свою країну.

І ми, українці, маємо усвідомити, що ми не жертви, ми – творці свого майбутнього». Читайте також: Серце матері Вікторії Колмикової: від особистої втрати до пам’яті про воїнів (ВІДЕО) Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал. Фото зі сторінки у Фейсбуці Аріни Кантоністової